Більше ніколи не зможу народити: Ірина Федишин розповіла про ніч, коли втратила доньку

Українська співачка Ірина Федишин наважилася переповісти хронологію подій страшної ночі, коли втратила доньку Вероніку на 35-му тижні вагітності.

Гіркі подробиці Ірина Федишин оприлюднила на своїй сторінці в соціальних мережах.

Ірина Федишин розповіла про ніч, коли втратила доньку

Ірина Федишин зізнається: довго відкладала написання цього повідомлення та шукала в собі сили все розповісти.

— Довго думала, чи готова поділитися з вами ще однією дуже болючою сторінкою мого життя… Та я часто читаю ваші щирі слова підтримки: “У вас ще буде донечка”, “Ви ще народите діток”… Я знаю, що ви пишете це з любов’ю, бажаючи мене розрадити й подарувати надію. Але сьогодні я хочу вам сказати,.. що, на жаль, цього вже не станеться. Я втратила не лише донечку… Я більше ніколи не зможу народити дитину… Через важкі ускладнення мені довелося пережити складну операцію, під час якої мені видалили матку… — написала Ірина Федишин.

Маленька надія, продовжує співачка, яка б ще жевріла глибоко в її серці, згасла назавжди…

І, мабуть, говорить Ірина Федишин, саме тому їй так важливо було знайти в собі сили розповісти про це.

Поки ж, продовжує співачка, потихеньку вчиться приймати своє нове життя. Ще багато чого не розуміє, ще багато сліз і запитань…

Що насправді сталося тієї страшної ночі, читайте в повідомленні Ірини Федишин.

“Для мене це дуже болючі спогади, та я хочу поділитися з вами своєю історією, можливо, це може стати важливим застереженням для інших. Можливо, допоможе комусь вчасно звернути увагу на тривожні симптоми, не втратити дорогоцінні хвилини й уберегти найцінніше — життя.

У мене відбулося відшарування плаценти. І відбулося воно дуже підступним чином, уся кровотеча йшла не назовні, а внутрішньо…

Передчасне відшарування плаценти — це рідкісне, але надзвичайно небезпечне ускладнення, яке, за світовою статистикою, трапляється приблизно в 0,4–1%, від 4 до 10 випадків на кожну тисячу вагітностей. Воно може виникнути раптово, навіть без травм чи фізичних навантажень.

Саме тому при появі тривожних симптомів надзвичайно важливі негайна медична оцінка, вимірювання тиску та своєчасне надання допомоги.

Лікарка після огляду мене, у домашніх умовах, подумала, що мій тягнучий біль — це передчасні пологи…

Тому ухвалила рішення, що я можу залишитися вдома, прийняти таблетку і біль має пройти… Я довірилася її рішенню і навіть уявити не могла, наскільки серйозною була ситуація…

Та для розуміння, хочу розповісти вам все поступово.

Це була неділя і ніщо не віщувало біди. Зранку я прокинулася в гарному настрої, прекрасно себе почувала і пішла на кухню готувати сніданок, а заодно й ліпити вареники на обід. Ми відвідали храм, і у мене було особливе відчуття — піти до сповіді, тому усією сім’єю в цю неділю ми посповідалися і прийняли святе причастя. Пригадую, як я стояла на службі, відчувала рухи своєї донечки і насолоджувалася цими моментами.

Згодом ми смачно пообідали і вирішили всі разом, і з Юрчиком та Олежиком, піти на сімейне кіно.

Я чітко пам’ятаю цей момент. Це було о 17:30, коли ми трохи спізнилися на сеанс. Саме тоді я відчула легкий тягнучий біль, як на жіночі дні. Це мене трохи злякало, адже раніше такого не було. Але я подумала, враховуючи свій термін, можливо, це тренувальні перейми, і таке відчуття може бути. І справді через певний час ці відчуття зникли. Ми накупили попкорну, додивилися кіно і щасливі повернулися додому.

Після повернення я вирішила прилягти й відпочити, бо було відчуття здуття живота. Трохи полежавши, до мене знову повернувся цей тягнучий біль. Я насторожилася, і, пролежавши хвилин 15, вирішила написати лікарці, яка вела мою вагітність, і чітко пояснила їй ситуацію: рухи я чула, виділень не було, єдине — піднивав живіт.

На обліку я стояла в пологовому м. Львова на вул. Мечнікова, нині — лікарня святої Анни. Там і планувала народжувати, туди і звернулася по допомогу в ту ніч. Та про це згодом.

Отож лікарка, уважно прочитавши моє повідомлення, призначила випити дві таблетки магнію і поставити свічку Вібуркол. Я так і зробила. На цей момент це вже була близько 21:20. Пролежавши годину, нічого не змінилося, і я знову написала лікарці, що біль продовжується, можливо, мене б оглянув черговий лікар? Натомість вона порекомендувала мені написати іншій лікарці, яка мала б у мене приймати пологи, порадитися з нею і розповісти про ситуацію. Я так і зробила. Як виявилося, лікарка, яка мала приймати пологи, живе зовсім недалеко від нас, і сказала, що може прийти та оглянути мене. Чоловік привіз лікарку додому, вона зробила огляд, матка була закрита, але трохи скорочувалася, живіт тверднув, а потім відпускав.

Сказала, що це схоже на передчасні пологи, але нічого критичного не бачить. Все ж таки термін ще не для пологів, тому все мало б заспокоїтися і свічка мала б допомогти.

Це була вже 23:00, тоді я ще відчувала рухи… Вона поставила ще одну свічку (це вже була друга). Сказала ще взяти Ношпу, таблетку заспокійливого, за пів години поставити ще одну свічку, тобто третю, і за годину ще одну свічку та написати, як я себе почуваю.

Я лежала, а живіт продовжував нити, поступово додався ріжучий біль, але я думала, що це якась загазованість після попкорну в кіно. О 01:30 я написала лікарці, що прийняла вже четверту свічку, але легше точно не стало. Година була пізня, вона не відразу побачила, а я й не турбувала, лежучи на ліжку в надії, що ось після четвертої свічки має стати легше. Та легше не ставало.

О 03:00 я вже ледве встала з ліжка, розбудила чоловіка і сказала, що більше не можу… Я ледве дійшла до машини, мене сильно нудило. Віталик набрав лікарку і сказав, що ми їдемо в пологовий. По дорозі ми заїхали і за нею.

У пологовий прибули о 03:55. Почали слухали серцебиття, а воно вже не прослуховувалося… Лікарка водила тим апаратом то з одного, то з іншого боку в надії щось почути…

Потім вони казали: “Браді, браді” . Я спитала, що це означає. На що почула, що дитині некомфортно всередині. Потім знову його не було чути…

І так ми намагалися його почути близько однієї години, аж поки в лікарню не прибула лікарка, яка мала зробити УЗД.

Як я тепер розумію, ми так довго слухали серцебиття і не йшли на УЗД, тому що в лікарні не має чергового лікаря-УЗДиста, і приїжджає він вночі після дзвінка, а це втрачений дорогоцінний час…

Вона почала дивитися мене в приймальному, і орієнтовно за п’ять хвилин огляду сказала: “Йдемо до мене в кабінет на УЗД, треба піднятися сходами на другий поверх”.

Віталик навіть здивувався і перепитав: “Як? Пішки сходами на другий поверх у такому стані?”. На що почув відповідь: “Так, тому що це в іншому крилі”. Пригадую, як мені це було непросто зробити. Біль був шалений. Там знову мене оглядали.

Лікарка сказала, що серцебиття — 0…

Боже, це були найстрашніші слова,.. які навіть зараз важко писати… Для мене вже все було в тумані… Вона ще вдивлялася в екран і намагалася зрозуміти, а що ж насправді відбувається?!

У цей момент мій чоловік зателефонував за допомогою відеозв’язку до іншого лікаря, у якого я постійно проходила УЗД під час вагітності.

Віталик по відео показував йому екран монітора, і лікар скеровував лікарку, куди водити тим апаратом по животу і сказав, що там повністю відшарування плаценти, і що потрібно негайно мене класти на операційний стіл.

Коли лікарям вже стало зрозуміло, що відбувається, і що вся кровотеча йшла не назовні, а внутрішньо, ми негайно почали підійматися ліфтом на четвертий поверх в операційну. Мені знову довелося долати цей шлях пішки.

Я пам’ятаю, як медсестра намагалася мені поставити “метелик” у вену, а її руки просто підскакували від хвилювання… Я такого ще не бачила… Після другої невдалої спроби, вона каже: “У вас тріскаються вени!”…

Та з третьої спроби нарешті це вдалося зробити. Мене завели в операційну, і зробили епідуралку. Далі я зрозуміла, що мені розрізали живіт, а потім почула, щоб мені додали ще чогось у вену. Я так розумію, що від побаченого і від сильної кровотечі лікарі перевели мене на загальний наркоз.

А далі я вже прокинулася в палаті з болючим усвідомленням, що дитини немає…

Тоді я ще не знала, що й мене ледве врятували… Що ситуація була настільки складною, що лікарі, рятуючи мене, змушені були видалити матку, і я більше не зможу народити дитину…

Гірко, дуже гірко, дуже багато питань я ставлю і собі, і медикам, яким довірилася, чому так сталося.

Чому я так довго була вдома і чекала, поки подіють призначені препарати?

Чому не відразу поїхала у пологовий?

Чому лікарка, і одна й інша, до яких я зверталася за допомогою, не скерували мене відразу до лікарні, а стримали вдома?

Сьогодні знову і знову прокручуючи в голові події тієї ночі, ставлю собі запитання: “Як таке можливо? Чому, оглядаючи мене вдома, лікарка навіть не перевірила серцебиття моєї донечки? Чому не виміряла мені тиск? Адже весь огляд фактично обмежився візуальною оцінкою мого стану та внутрішнім обстеженням”…

Боже, що за пелена впала на очі?

Чому в пологовому на місці не було чергового лікаря з УЗД, нам довелося його чекати і ми втратили стільки дорогоцінного часу?..

Чому вагітну жінку із сильною кровотечею не транспортували на каталці ні на УЗД, ні до операційної, а я змушена була самостійно пересуватися між поверхами?

І чому згодом у медичному протоколі, який нам видали на руки, було зазначено, що мене транспортували на каталці, хоча насправді цього не було?

Чому робота медичного закладу в лікарні святої Анни організована так?

Адже йдеться не лише про мою особисту трагедію, а й про безпеку інших жінок, які довіряють лікарям найцінніше — своє життя і життя своїх дітей…

Чому? Чому? Чому?…

Я не медик, але, аналізуючи все, що сталося, не можу позбутися думки, що ці рішення могли вплинути на трагічний перебіг подій і тяжкість наслідків для мого здоров’я…

Щиро сподіваюся, що всі обставини будуть належно з’ясовані, а керівництво закладу та відповідальні фахівці зроблять необхідні висновки.

Щоб жодна інша мама не пережила тієї страшної миті, коли приїжджає до пологового з надією, а повертається додому з порожніми руками й розбитим серцем…

Я дуже хочу відпустити цю ситуацію, бо мені важко на серці, боляче слухати лікарку, і одну, і другу, які визнають, що мали б скерувати мене відразу в лікарню, а не стримати вдома… Дуже боляче,.. бо результат міг би бути зовсім інший, та, на жаль, вже нічого не повернеш…

Я вдячна лікарям, які врятували моє життя, та їхні дії напередодні для мене залишаються незрозумілими…

З лікарні я виписалася з трьома страшними записами в медичній виписці: внутрішньоутробна загибель донечки, видалення матки та геморагічний шок III ступеня.

Відшарування плаценти — це стан, коли рахунок може йти на хвилини. А від першого болю до операції минуло майже 12 годин…

Сьогодні я розумію, наскільки великим дивом є те, що я залишилася живою.

Я вірю, що весь цей час Господь тримав мене у своїх руках і не відпустив.

Сьогодні я вчуся жити з двома почуттями водночас — невимовним болем за тим, що втратила, і безмежною вдячністю за те, що маю.

Я дякую Господу за дар життя. Бо знаю, як сильно потрібна своїм дітям, чоловікові, своїм батькам…

Я не знаю, які ще плани має для мене Господь, але якщо він зберіг мені життя, значить, моя історія на цій землі ще не завершена”…

Нагадаємо, що про свою третю вагітність Ірина Федишин оголосила в серпні, а про стать дитини — наприкінці вересня.

Але вже два тижні, 13 жовтня, стало відомо про трагедію в родині співачки. Чоловік Ірини Федишин, продюсер Віталій Човник, повідомив про втрату донечки. Сама Ірина тоді опинилася на межі між життям та смертю.

За кілька днів Ірина Федишин повідомила, що її родина провела в останню путь донечку, яку назвали Веронікою.

Після страшної трагедії співачка вчиться жити далі. Ірину Федишин підтримують її чоловік та двоє старших синів — Юрій та Олег.

Фото: Ірина Федишин

Від admin

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *